"Світла злим силам ніколи не вхопити: сонечко однаково світить, як би вони не намагалися взяти верх". Пам’яті Романа Віктюка

Про вік

Об этом сообщает Политика

"Потрібно просто собі цього дня, коли перегортається аркуш твого календаря, сказати, що вік – нетактовність природи: вона, ідіотка, із легкістю його нам нав’язує і ніколи за це не просить вибачення. Хоч раз би сказала: "Прийми ці роки! Пробач, я маю тобі їх додати" – ні, тільки викрикує нові, усе більші цифри... Трагічно прискорюючись! Це як восени листя в алеї, так? Вітерець подув, і вони відразу всі разом летять, тільки тут замість листочків – роки. [...] Я природі кричу: "Ти переплутала – не на ту сторону менi цi листочки поклала!".

"Є вік земний – він обчислюється роками, прожитими в нашому матеріальному, короткочасному світі, але прийняти його – те саме що змиритися із в’язницею. Ні, я не збираюся здаватися на милість часу, який навіть не просить вибачення за свою швидкоплинність, – іншого виміру, окрім космічного, для мене немає ".

Про театр

"Від чого дістаю найбільше задоволення? Тільки коли зранку виходжу на дошки і репетирую, і розумію, що в будь-якій частині земної кулі театральні підмостки – це мій дім: іншого немає".

Про кохання

"Є тільки один-єдиний стимул – це заповідь природи людині під назвою кохання. Іншого нічого немає: ніжність і кохання – усе!".

"Кохання – рідкісна квітка на землі, і вона агонізує. Так рідко, на жаль, ідуть між людьми струми обожнювання, ніжності і любові, але поки ми з тобою розмовляємо, ці струми просто вихорово навколо нас".

---

---

Про комуністичну ідеологію

"Коли ми ще у школі навчалися, ходили до Невідомого Солдата – цей пам’ятник у кінці вулиці Леніна встановлено – і носили туди квіточки, а потім поховання розкрили... я роблю велику паузу... і виявили там... німецького офіцера. Із нього навіть форму не зняли – так і кинули, виходить, стільки років піонери присягалися у вірності німцеві – може таке бути?".

Про культуру

"Культура – це ж воля до духу, а вона все слабшає і слабшає: на відміну від масової культури, яка становить межу, дно культури, верхній ряд – точковий. Залишилося вже шалено мало тих, хто може висловитися проти більшості, тільки крапочки, і влада має це зрозуміти".

Про лайку

"Я думаю, що це царствені літери. Фонетика іноді важливіша за саме слово. У цих татарських звукосполученнях є магічне заклинання: ти можеш не знати, що те чи інше слівце означає (є й такі артисти, які ще не в курсі), але потім, коли поясниш, вони реагують уже добре, а для тих, які, може, й ображаються, я замінники придумав: "чичирка", "манюрка", "гедзалка". Їх навіть американці (а також греки, італійці) повивчали і з радістю відгукувалися. "Чичерунька", "чичерище", "манюрища", і щойно я кричав: "Манюрища!", артистка відразу розуміла, що треба манюркою працювати й іти вперед, і дихати чимось іншим".

Про цензуру

"Не знаю чому, але коли тиснули, знищували відразу – закривали, а я однаково посміхався, і вони не розуміли, як можна ось так реагувати. Тоді, щоправда, мені було зовсім мало років...".

---

---

Про дурнів

"Ти знаєш, я щасливий тим, що поки дурень ще за дверима, я вже відчуваю енергетику, яка від нього йде, і з ним не спілкуюся. Мене в цей час уже немає: повір, кажу правду".

Про самотність

"Думаю, що це найвеличніший, найнеобхідніший для творця стан".

Про страх

"Іноді я бачу сон – найстрашніший, який лише можливий. Театр. Іде спектакль. Зазвичай за внутрішньою трансляцією помреж оголошує, хто зараз виходить, кому приготуватися, коли фінальні поклони, і раптом я чую: "Віктюку, на сцену! Віктюк спізнюється... Де Віктюк?" Прискорюю кроки, поспішаю, уже біжу, а переді мною сходинки, якісь страшні коридори і... знову сходинки. Нарешті, задихаючись, виринаю з лаштунків і питаю: "Навіщо ви мене кличете? Я ж завжди на сцені".

Про війну

"Хочу жителям Донбасу сказати тільки одне: ви живете поза Богом, ви Його не чуєте. На секунду вимкніть усі телеканали, заплющте очі і побудьте в тиші. Без зла, без насильства, без убивства. У цій тиші, долучившись до Неба, можливо, у вашій душі щось відбудеться. Має відбутися, якщо ви українці. Якщо ви не громадяни України, навіть ця тиша вам не допоможе, тоді залиште Україну у спокої".

---

---

Про Україну

"Восени 2004 року, коли люди вийшли в Києві на Майдан, я якраз був у Нью-Йорку. Наприкінці вистави вийшов на сцену і сказав: "Я український режисер, вас вітає Україна!" Зал вміщував десь три або три з половиною тисячі глядачів, там були й американці, і вихідці із Союзу. Повір мені, вони встали і кричали всіма мовами: "Браво, Україно!"

"Мій театр ось-ось отримає будівлю [восени 2014-го], мене благають про Україну мовчати, але навіть своїм мовчанням я красномовний".

"Незважаючи на те, що говорять на російських телеканалах, мої артисти їдуть в Україну з відкритою душею. Нехай ми наївні, нехай ми діти, нехай ми творчі хулігани, але головне в нашій професії – любов".

Про рідний Львів

"А найголовніше – кричу: "Я хочу додому, до рiдного повiтря, до рiдної землi, до рiдного сонечка! "Тому що лише це лікує остаточно!".

Про щастя

"Щастя – це пауза між двома нещастями: попереду і позаду, а якщо ти собі кажеш: "За щастя я буду боротися, щастя має бути з кулаками, його потрібно виривати", – нічого не буде. Ти втрачаєш найкраще, що в тобі було, а коли знаєш: тут нещастя, i там нещастя – і раптом пауза і сонце...".

І ти тоді вдячний, але не кричиш: "Я стільки нервів і здоров’я витратив, але вирвав у життя щастя". Не вирвав! – сонечко само прийшло, само світить і гріє, тому, якщо йде світло, яке має бути в кожному (а ця первородне відчуття дитинства), іде все. Світла злим силам ніколи не можна вхопити: сонечко однаково світить, як би вони не намагалися взяти верх".